Домникія Зурер

Микола й Домникія Зурери та четверо їхніх дітей мешкали в с. Старий Іржавець на Полтавщині. Микола, єврей за походженням, прийняв християнство, щоб одружитися з українкою Домникією Литовченко. Зурери були працьовиті й мали міцне господарство. Взимку 1930 р. їх «розкуркулили»: вигнали з хати, забрали все майно, навіть дитячі сорочечки та торбинку з квасолею, яку мати намагалася сховати поміж дітей. Домникія з дітьми зиму пережила в сусідів. Микола ж у пошуках роботи подався до м. Харків, влаштувався на будівництво кінотеатру «Рот-Фронт» і невдовзі забрав родину до міста. Зурери поселилися поруч із кінотеатром у будинку барачного типу на вул. Плеханівській, 41.

На початку німецько-радянської війни старша дочка Надія, яка щойно закінчила Харківський університет, виїхала в евакуацію разом із Харківським електромеханічним заводом. Син Григорій закінчив школу і вступив до Севастопольського військово-морського училища берегової оборони. Родина дізнається про його долю лише в 1947 р.: «Зник безвісти у лютому 1942 р.».

Із батьками залишилися молодші дочки – школярки Любов та Віра. Уночі 24 жовтня 1941 р. м. Харків окупували німецькі війська. 14 грудня з’явилася відозва міського коменданта до євреїв м. Харків. Наказувалося всім євреям до 16 грудня переселитися в бараки Тракторного і Верстатобудівного заводів. Говорили, що звідти повезуть на роботу в інші міста. Домникія пропонувала йти в бараки всім разом: «Ми роботи ніякої не боїмося!». Але Микола не дозволив. Щоб не наражати на небезпеку родину, пішов у гетто сам, хоч і був охрещений. «“Залишайтеся!” – сказав. “А я влаштуюся на роботу і вас заберу”», – згадує Любов Сушко, дочка Домникії.

Проводжали його на Тракторний завод усією сім’єю. По дорозі до бараків євреїв грабували, а літніх людей і дітей нерідко розстрілювали на місці.

Домникія Герасимівна щодня навідувала чоловіка. А якось повернулася додому з маленькою сумною дівчинкою в пальтечку з рудим коміром. Це була 10-річна Нонна, дочка Лізи Замської, з якою Домникія разом працювала перед війною. У бараках вони й зустрілися.

Замські за золото підкупили охорону, дали дочці на пам’ять сімейні фотографії і зашили в комір пальта зібрані ріднею цінності. Ліза попросила Домникію вивести дочку: «Ти її тільки виведи, а ми через день-другий теж прийдемо...». Та не встигли.

Домникія Зурер вивела дівчинку з гетто в кінці грудня 1941 р. Коли за кілька днів вона повернулася на Тракторний завод, ні чоловіка, ні Замських вона не знайшла: бараки були порожні...

Від 27 грудня 1941 р. почалася ліквідація гетто. Під приводом відправки на роботу на Полтавщину нацисти вивозили євреїв у Дробицький Яр і там розстрілювали. Загинуло понад 10 тис. людей. Серед загиблих був Микола Зурер і 17 членів родини Замських.

Нонна, яку Домникія Герасимівна почала називати Світланкою, чекала на своїх батьків, але ніхто не приходив. Мовчазна, із сумним поглядом, вона не сміялася, не гралася... Лише раз, коли Люба й Віра Зурери роздобули і прикрасили на Новий рік ялинку, щоб якось розважити дитину, обличчя малої освітилося радістю.

При кожному стукоті у двері дівчата ховали Світланку то в шафі, то на ліжку за високими подушками. Якось одна із сусідок, якій Зурери не довіряли, побачила дитину:

«“А хто це у вас?”. Домникія Герасимівна одразу відповіла: “Та це брата мого, Льоші, дочка!”. “Так у нього ж син!”,  – все не відступала сусідка», – згадує Любов Сушко.

Почали ширитися чутки, і невдовзі до Зурерів прийшов поліцай із вимогою видати «маленьку жидівку». Це був чоловік двоюрідної сестри Лізи Замської, який служив у поліції. Він бачив, як Домникія виходила з Нонною з гетто.

«Її давно вже немає, я її віддала», – відповіла Герасимівна.

У той же вечір вона відвела Світлану до своєї сестри, яка жила в іншому кінці міста. Але там її впізнала жінка, яка не так давно носила своїм їжу в бараки.

Тепер небезпека загрожувала самій Домникії та її дочкам. «Мама вночі не спала, почорніла, схудла… Вона дуже непокоїлася за родину, адже могли знищити всю сім’ю… Мама не знаходила виходу», – згадує Любов Сушко.

Домникія влаштувала Світлану до знайомої родини Христичів. Усі цінності, зашиті в комірі пальта дівчинки, вона віддала їм як плату за порятунок. Світлана до закінчення війни працювала у Христичів хатньою робітницею.

А Домникія з дочками вирішила повернутися в батьківське село на Полтавщину. У березні 1942 р. пішки вони пройшли 350 км за два тижні.

«Але душа за Світлану у мами боліла», – продовжує Любов Миколаївна. «І мама ходила пішки провідувати Свєту та ще щось із харчів їй приносила». Світланці було у Христичів важко, але забрати дівчинку в село Домникія не могла. «Свєточка, що поробиш, треба жити… Я тебе не можу з собою взяти. Всі ж знають, що наш тато єврей», – згадує Любов Миколаївна мамині слова.

Через багато років Світлана говорила своїй рятівниці:

«Герасимівно, я все-все на світі робити вмію, я не шкодую, що так прожила!».

Після війни Світлану розшукали татові брати, які повернулися з фронту, і життя для неї почалося заново. Але вона зберегла зв’язок із Домникією Зурер, вважаючи її своєю рідною людиною. 20 червня 1995 р. Яд Вашем удостоїв Домникію Зурер почесним званням «Праведник народів світу».